Днями у словацькому інтернет-виданні Pravda з’явилася стаття Прем’єр-міністра Словацької Республіки Роберта Фіцо під назвою «Стратегія Заходу в Україні просто не працює». Очевидно, що озвучені у ній меседжі заслуговують як мінімум на статтю у відповідь з нашого боку. І ми це обов’язково зробимо. Але зараз хотілося б залишити декілька коментарів щодо основних, як на мене, посилів. 

1. Цілком розділяю позицію пана Прем’єр-міністра щодо того, що росія порушила міжнародне право. Але вважаю таке формулювання занадто м’яким для опису усіх тих жахіть, які 24 лютого 2022 року принесла росія на українську землю. 

Росія не тільки порушила міжнародне право, а й вдалася до найкривавішої, з часів Другої світової війни, збройної, несправедливої, неспровокованої та невиправданої агресії на європейському континенті, вбиваючи українських чоловіків, гвалтуючи українських жінок, викрадаючи та депортуючи українських дітей, захоплюючи українські території, руйнуючи українську економіку, змушуючи мільйони українців шукати вимушений прихисток по усьому світу… 

Цей список воєнних злочинів та злочинів проти людяності, які цивілізованій людині навіть важко уявити у 21-му сторіччі, я можу продовжувати ще дуже довго. Належну оцінку цих злочинів дадуть відповідні міжнародні судові інстанції. Скажу тільки одне: усі ці дії є нічим іншим як актом геноциду українського народу, мета якого дуже проста: знищити Україну як незалежну державу, домогтися припинення її існування на світовій карті як суверенного утворення, а українців – як сильної та непереможної нації, саме існування якої абсолютно відкрито заперечував і заперечує агресор. 

І Україною, на жаль, ворог не обмежиться. Достатньо почитати чи послухати заяви російських посадовців, політиків чи експертів, щоб нарешті усвідомити це.  

2. Пояснення причин російської агресії через створення Україною якоїсь особливої «безпекової ситуації» для росії чи через «провокування росії» озвученими нашою державою намірами щодо свого бажання приєднатися у майбутньому до північноатлантичного альянсу вважаю хибним. 

По-перше, ніщо, абсолютно ніщо не може слугувати виправданням російським злочинам в Україні.

По-друге, щодо створення «небезпеки» для росії. Жодна свідома країна, навіть найпотужніша, ніколи б не наважилася напасти на росію, яка, не забуваймо, є ядерною державою з 17 мільйонами квадратних кілометрів території. Ризикувати знищенням життя на землі через що? Через російські природні ресурси? Але ж їх значно дешевше та й безпечніше для усіх можна було б просто купувати, аніж заради цього навіть гіпотетично думати про напад. 

По-третє, свого часу й Словаччина, як і решта країн Східної Європи, приєдналася до НАТО. Але не тому, щоб спільно погрожувати росії, а саме навпаки: щоб у Альянсі отримати гарантії безпеки від самої росії. 

У минулому році через ті самі причини ми побачили приєднання до НАТО чергової країни, Фінляндії. Незабаром у цьому році до блоку приєднається ще одна скандинавська країна, Швеція. Обидві держави до повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році навіть не думали ставати частиною північноатлантичного блоку, а десятиліттями дотримувалися політики військового нейтралітету. І тільки повномасштабний напад росії на Україну та агресивна риторика кремля змусили ці країни переглянути свою політику нейтралітету. Теж, здавалося б, чистої води провокація. Та якщо проводити паралелі, чи побачили ми при цьому якусь реакцію росії? Питання риторичне.   

По-четверте: саме через те, що у 2008 році НАТО не пообіцяло Україні та Грузії членство, росія дозволила собі напасти спочатку на Грузію (у 2008 р.), а у 2014 році – фактично розпочати нинішню війну в Україні, окупувавши кримський півострів та частину східних областей України.

На звершення скажу, що не варто за словами «не все так однозначно» приховувати речі, які є очевидними і які ми продовжуватимемо називати своїми іменами, або «чорним і білим». Зокрема й те, що росія – це безумовний агресор, якого необхідно спільними зусиллями зупинити й притягти до відповідальності. А Україна – жертва російської агресії, яка безумовно потребує допомоги партнерів, у тому числі й Словаччини, у протистоянні ворогу, оскільки воює зараз не тільки за своє існування, а й за безпеку на усьому європейському континенті. 

Історія добре пам’ятає, до чого призводить пошук компромісів з безжальним агресором. Але невже вона нас нічому не вчить?