Переважна більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні події, у 1932-33 роках були ще дітьми. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки не для одного покоління українців.

Український інститут національної пам'яті розпочав інформаційну кампанію "Голодомор дитячими очима". Пропонуємо вам долучитися до кампанії і опублікувати на своїй сторінці фото рідних, які дітьми пережили Голодомор, і написати їхні спогади. Дописи супроводжуйте хеш-тегом #ГолодоморДитячимиОчима.

Галина Плаксій

Голодомор застав родину Плаксіїв у селі Маньківка на Вінниччині. Галі тоді було шість років. А ще в батьків була дворічна Марія, одинадцятирічна Явдокія та чотирнадцятирічна Фросина. Галина Плаксій прожила 80 років, виховала трьох дітей. Одна з них – відома поетка Наталка Поклад. Саме вона і записала спогади мами про ті страшні часи.

Спогади Галини Плаксій:

 «Страшні були часи, сумно навіть згадувати… Була на нашій вулиці тітка Ликера, по-вуличному Халємиха, мала дівчинку. Та дівчинка заслабла без харчу, опухла. Прийшла тітка до нашої мами й просить: «Мартусю, дай хоч кілька бараболин, бо дитина голодна…». Мама й дали. Але дівчинка все одно померла. Багато тоді по хатах пухло і вмирало людей. 

Дехто рятувався тим, що вдавалося зловити в Бугу чи знайти в лісі. Тато теж ходили до Бугу – ловили ракушки, і ми їх удома варили…

Весною люди обчімхували з береста молоде листя, товкли його, додавали ще щось і робили такі коржики; їх їсти не можна було – гіркі й тверді, але їли, бо голодні.

Я з тих пір не можу на буряк дивитись, так він мені тоді остогид. Хліба не було зовсім, мама зварять юшку, буцім зветься – борщ, а в тій юшці плаває бараболина і покришений буряк. Бараболі трохи мали, бо землю ще не всю забрали. А хліба не було. А нас же в хаті – шестеро! Худі, охлялі, і день до дня – впроголодь…

Ми, діти, ледь дочекалися, коли зацвіте акація та з’явиться трава «калачики», щоб на тому «пастися». Як гусінь, обносили все…

І той страшний рік перебули, бо тато якимсь чудом утримали на обійсті корівчину. Все віддали в колгосп – і реманент, і бляху з хати, і вози, і що там ще казали, – а корівчину якось зберегли. 

А на сусідній вулиці жінка, Баранчиха, з’їла своє дитинча. Від голоду зійшла з розуму… Її забрала міліція… Страх Господній, що тоді  було!..».